Минулих вихідних, 20 червня, в Україні відзначали День медичного працівника. З нагоди свята представниці ГО «Медичний рух “Будь як Ніна”» влаштували під стінами МОЗ акцію «Врятуймо медицину разом». Вона стала своєрідним підсумком попередніх протестних заходів, проведених об’єднанням у 2019–2021 роках. Чого вимагали учасниці та учасники акції і чи почули їх представники влади, — читайте в репортажі Олександри Сауляк.
Біля Верховної Ради із самого ранку людно: з-під її стін лунає гамір, між дерев прозирають незнайомі помаранчеві прапори. Це мітингують чорнобильці. На підступах до парламенту вичікувально завмерла колона з плакатами про захист «свободи слова» та прапорами телеканалів 112, ZIK і NewsOne. Натомість в глибині Маріїнського парку тихо. Там я й знаходжу десяток людей у білих халатах — поруч із залитим сонцем плацом Міністерства охорони здоровʼя.
Акція нечисельна: окрім медсестер, є ще журналісти — ховаються від сонця в затінку дерев. Під дверима МОЗ вишикувалися офіцери Нацгвардії, затуляючи спинами вхід. До їхніх ніг медсестри розстеляють імпровізовану червону доріжку — символічні урочистості до Дня медичного працівника.
— По всій країні закриваються лікарні, скорочується медперсонал — люди, які пропрацювали по 20, 30, 40 років і медицині віддали все своє життя, просто викинуті на вулицю, — говорить від імені медпрацівників Ніна Козловська — зачинателька руху «Будь як Ніна» та голова однойменної громадської організації. Вона працювала медсестрою в неврологічному відділенні Центральної районної лікарні Києво-Святошинського району: маючи середній оклад у 4–5 тисяч гривень, закликала медсестер боротися за гідну оплату праці. Саме з її особистого посту у фейсбуці 2019 року й почався рух, учасники та учасниці якого встигли провести не одну акцію. Остання пройшла під МОЗ зовсім недавно — 12 травня, на День медичної сестри.
Колонка посилює уривчастий голос Ніни відлунням: жінка перераховує наслідки початку другого етапу медреформи. За ним з 1 квітня 2020 року принцип «гроші йдуть за пацієнтом» поширюється на державні медичні заклади: ті перепрофілювалися в комунальні некомерційні підприємства (КНП) й підписали договори із Національною службою здоров’я України. Саме НСЗУ платить за медичні послуги, які отримує пацієнт. І розмір фінансування залежить не від кількості місць у закладі, а від кількості пролікованих пацієнтів і наданих їм послуг.
За словами Ніни, «вже всі відчули, що ніяких коштів за пацієнтом і близько немає»: НСЗУ встановила занизькі тарифи на послуги, тож тепер медустанови не можуть ані пролікувати пацієнтів, ані забезпечити персоналу гідну оплату праці. Працівникам не виплачують зарплати, а інфекційні відділення, туберкульозні та психоневрологічні диспансери закривають.
— Для чого це все робиться? Для того, щоб знищити державну медицину й перетворити все в приват? Це вже всім стало зрозуміло. Якщо все буде перетворено в приват, де будуть лікуватися пересічні українці з такими ж маленькими доходами, як і в нас?
Учасниці руху вимагають збільшити фінансування галузі охорони здоровʼя до 6% ВВП (у 2021 році воно становить 4,2%, а встановлених законодавством 5% у Міністерстві фінансів сподіваються досягнути в 2023 році). Крім того, встановити єдині по всій Україні зарплати: лікарям — 22–25 тис. грн, медсестрам — 17–18 тис. грн, молодшим медичним працівникам — 11 тис. грн. Через НСЗУ пропонують фінансувати надбавки працівникам відповідно до «заробленого» лікарнями (кількості наданих послуг).
«Щось не подобається — будеш звільнена»
Громадська активність медсестер багато коштує: щойно вони беруться висловлюватися щодо жахливих умов праці та жалюгідної оплати, на них починають тиснути керівники установ.
Від такого булінгу постраждала Яна Демчук, колишня медсестра педіатричного відділення Новоград-Волинської міськрайонної лікарні. Вона публічно говорила про те, що під час пандемії в медпрацівників немає елементарних засобів індивідуального захисту. Через це її «просто примусили піти»:
— Булінг був настільки жорсткий, що я виснажилася. Щойно починаєш щось говорити, на тебе стравлюють колектив, і ти стаєш вигнанцем у своїй стихії, бо стаєш невигідним. Хоча ми нічого не вимагаємо насильницькими методами.
Звільнившись, Яна перейшла у приватну клініку, де нині проходить стажування. Різниця між умовами роботи в закладах разюча:
— Мені просто хотілося плакати. Хотілося б, щоб медсестри моєї лікарні мали хоча б частинку того, що є в приваті, — щоб вони не виписували хворим рушнички чи інші елементарні речі, щоб вони могли прийти на підготовлений пост, щоб їм не довелося капати пацієнтів на поламаних штативах. Невже це така проблема, що цього треба добиватися?
Чому ж тоді медсестри не можуть «просто» перейти в приват і виходять на захист державної медицини та її працівників? Усі, хто бере в руки мікрофон, наголошують на одному: варто медпрацівникам зняти халати — вони стають малозабезпеченими пацієнтами, які так само не можуть оплатити своє лікування в приватній клініці.
— Я можу піти в приватну лікарню і до останку намагалася туди не йти, але як пацієнт я ніколи не оплачу ці послуги, — каже Яна.
Ні захисту, ні страхування
На перелік вимог медиків вплинув і досвід роботи під час пандемії: багато медсестер у ковідних відділеннях перехворіли на коронавірус, але щоб отримувати компенсацію, були змушені доводити, що вірус потрапив в організм саме на робочому місці. Яні Демчук довелося пройти через це двічі.
Процедура доволі складна й бюрократизована: окрім результатів ПЛР-тесту, потрібно підготувати багато документів, а саме розслідування може тривати півроку. До того ж на місцях керівники часто змушують медиків писати пояснювальні записки, що вони заразилися вдома, а не на роботі. Тому учасники акції вимагають скасувати цю принизливу процедуру й визнати хворобу професійним захворюванням.
«Хто має контролювати керівників?»
З початком другого етапу реформи медпрацівники масово зіткнулися з неефективним менеджментом і зловживаннями з боку адміністрацій лікарень, розповідають медсестри. За розподіл грошей, що надійшли від НСЗУ, а також більшість інших питань тепер відповідає керівник КНП, що дає йому надзвичайно великі повноваження та інструменти тиску на медичних працівників. Зі свого боку, медики повністю позбавлені можливості натиснути у відповідь.
Так, Зоряні, акушерці Київського обласного перинатального центру, зарплату не виплачували протягом двох місяців. Але до керівника із розʼясненнями ніхто з працівників закладу так і не звернувся: «Всі бояться».
— Після сьогоднішньої акції вони мене самі до себе запросять. Чого, ви думаєте, від цієї організації я одна? Тому що всі бояться втратити робочі місця — це ж не з вулиці люди, ми роками там працюємо. Я там 17 років, акушерка вищої категорії, і тих нещасних 5 тисяч — і то немає по два місяці, — каже Зоряна.
Проблема полягає ще й у тому, що у випадку невиплат неможливо знайти «крайнього»:
— Коли звертаємося до очільників лікарень, вони акцентують на тому, що НСЗУ не підписує договори, і перенаправляє туди. Звертаємося до НСЗУ — посилають до керівників. І в цьому замкнутому колі неможливо знайти істини, — розповідає Яна Демчук.
Тому рух «Будь як Ніна» вимагає, щоб керівника медзакладу обирав трудовий колектив (а не призначати власник КНП, орган місцевого самоврядування), а використання коштів медичними установами стало цілком прозорим.
Урочиста частина
Як завше, наближення Дня медичного працівника — як і будь-якого професійного свята — спричинило зорепад державних нагород за «вагомі внески» і «видатні досягнення». Акцентуючи, що святкувати і відзначати нема чого, медсестри підготували власний урочистий захід.
На імпровізованій «червоній доріжці» під МОЗ медсестри оголошують «грамоти» за антидосягнення в галузі охорони здоровʼя:
— Почесною грамотою нагороджується президент України Зеленський Володимир Олександрович за високу майстерність обіцяти та не виконувати.
Попри особисте запрошення, президент України по свою грамоту не явився. Однак з тісного кола представників ЗМІ, які обступили медсестер, вибігає жінка у світлій сукні — це Катерина Балабанова, директорка Центру медсестринства. Вона заламує руки і хмурить чоло:
— Слухайте, ну… Можна я скажу слово, а потім ви будете видавати грамоти? Ну це неправда!
Катерина підбігає до мікрофона, намагається прилаштуватися поруч і взяти слово. Медсестри не поступаються: «Вибачте, це наша акція», — і обіцяють надати слово пізніше.
— Почесною грамотою нагороджується голова Верховної Ради України Разумков Дмитро Олександрович за жебрацький бюджет для галузі охорони здоров’я України…
Зчиняється метушня: незадоволена Балабанова переходить на інший край плацу — слідом за нею перетікають практично всі журналісти. Перекрикуючи «номінації» колегам, які лунають з колонки, чиновниця захищає честь високопосадовців:
— Може, це прозвучить як неповага, але прийшли прості медсестри: у нас немає рівності в цій професії, у них дійсно велика проблема відсутності гідної оплати і карʼєрних можливостей. Те, що вони прийшли на акцію, — це їхнє право… але це тому, що вони не були почуті в себе.
Завдяки полум’яній промові чиновниці медсестрам не вдається бути почутими навіть на власній акції. Щоб хоч якось привернути увагу ЗМІ, їм доводиться ставати зі своїми плакатами за спиною Балабанової. Збоку намагається пробитися Ніна Козловська з мікрофоном:
— Це все-таки наша акція, і в нас йде нагородження…
Але перекричати чиновницю їй не вдається, не допомагає й колонка. Проігноровані більшістю, учасниці акції повертаються на свою частину плацу й позаочі нагороджують Катерину Балабанову за «велику кількість нереалізованих проєктів для розвитку медсестринства».
Окрім грамот, «вручають» подарункові сертифікати на участь у флешмобі з танців — певно, вибір формату пов’язаний із тим, перед Днем медичного працівника у фейсбуці стали поширюватися професійно зняті ролики, у яких медики піднесено танцюють у модернізованих лікарнях.
На сертифікатах розміщено фотографії зі знайомими бідними інтерʼєрами державних закладів. Ними Ніна Козловська акуратно вкладає червону доріжку. Згадую, що у фейсбуці вона збирала кошти на рахунок ГО, зокрема на друк матеріалів для акції — «хто скільки може, навіть якщо по 5 грн… навіть папір не безкоштовний». На прикріпленому до допису скріні картки видно рахунок — 768 грн.
Чекаючи на міністра
Грамоти вручено, учасниць та учасників акції запрошують висловитися. Медсестри переважно мовчать, тож слово по черзі беруть лікарі щоб, кожен зі свого боку, розкритикувати медреформу.
Я підходжу до лавочки, на якій присіла мовчазна медсестра, намагаюся заговорити до неї:
— Нє, дєвочка, мені погано, я після суток, всілася вже нікакая.
Акція й справді вже трохи затягнулася, втомлено сідаю поруч. Мікрофон нарешті передають Катерині Балабановій, яка таки приймає свою грамоту й закликає медсестер прийти на другу годину в МОЗ на робочу зустріч і обговорити вимоги руху:
— От зараз ми кажемо, що все погано, але, може, ми будемо боротися за те, що можна дійсно виправити? За нову модель медсестринства, щоб вас поважали.
Справді, лідерок руху запрошували в МОЗ заздалегідь, однак невідомо, які питання обговорюватимуть на зустрічі і хто буде присутній:
— Створення координаційної ради було в проєкті давно, ми говорили про це на попередніх акціях і на особистих зустрічах. Я не знаю, чи можна радіти з цього приводу, бо досвід показує, що все зависає в повітрі, а потім розлітається, — розповідає Яна Демчук.
Краєм ока помічаю якийсь рух: розріджені і розсіяні вздовж стін МОЗ люди починають збиратися докупи. Це зʼявився новопризначений міністр охорони здоровʼя Віктор Ляшко. Перед ним вишиковуються лідерки руху, решта медсестер стають за їхніми спинами. Замикають коло залишки представників ЗМІ.
Міністр розправляє плечі і діловито запитує:
— Є хтось, хто скорочені з лікарень?
Наперед виходить медсестра:
— Сьома дитяча лікарня, скорочення. Дівчат, яким залишилося рік-два до пенсії, заставляли писати «за власним бажанням».
Міністр уточнює, чи в медсестер є колективні трудові договори з керівником КНП. На це жінки перезираються й всміхаються, стримуючи чи то сміх,чи то сльози:
— На руки нам їх ніхто не дає.
Міністр береться пояснювати, що згідно з реформою, мають бути створені опікунські ради й підписані колективні договори для захисту прав працівників. Медсестри не поступаються:
— А хто це повинен контролювати? Директорів, колективні договори?
— Власники, місцеве самоврядування. Вони підписують контракти з керівником закладу, встановлюють заробітну плату і встановлюють вимоги. Міністерство лише формує політики.
— Воно не працює! — не витримує один із лікарів.
Ляшко відмахується від його слів аркушем з офіційною статистикою середніх зарплат медпрацівників. Там же він шукає порятунку від цифр у розрахункових картках медсестер, що їх йому простягають понад головами. В одному не поміченому міністром папірці чорним по білому надруковано: рентгенологічне відділення, оклад 4619 грн. Але міністр наполягає на тому, що написано в його аркуші:
— Я вам серйозно кажу, сьогодні рівень зарплати медичних сестер я чітко розумію і скажу вам: середній медичний персонал на первинці отримує 9000 — це середнє по країні, те, що показує статистика.
Відповідь обурює медсестер: вочевидь, у підрахунках об’єднали дохід у приватних і державних закладах. Міністр не зважає й радить медсестрам дочекатися наступного дня і послухати виступ президента. На що одна з медсестер справедливо зауважує, що президент уже виступав — у 2020 році — і обіцяв до 2021-го підняти зарплати медсестрам і санітарам. Утім, цього не сталося.
Розмова знову виходить на замкнене коло відповідальності: одна з медсестер запитує, до кого звертатися, коли зарплату не виплачують, а НСЗУ та керівники установ скеровують медиків на іншу інстанцію. Міністр заходить зі свого боку:
— Коли ми говоримо про НСЗУ, там реально були проблеми, бо немає ні голови, ні його двох заступників. Вчора назначили двох тимчасових в. о., щоб знайти крайнього. Повірте, я вже знаю хто це допустив, тож всі невиплати за квітень-травень будуть виплачені до кінця місяця.
Оксана Слободяна намагається повернути міністра до суті питання — медпрацівники на місцях покинуті на волю керівників і не мають важелів впливу на ситуацію:
— Місто Добромиль, Львівська область. Головний лікар пішов у відпустку, люди два місяці без зарплати.
Міністр ігнорує її репліку і продовжує дипломатично розповідати, що в системі «може бути збій, але це повинні бути поодинокі випадки і на них повинно досить оперативно все відреаговуватись». Чому ж на непоодинокі випадки, перераховані медсестрами, «оперативно не відреаговується», він не пояснює.
Міністр потрохи відступає до МОЗ. За ним тягнуться журналісти із проханням про коментар, але Ляшко не обертається. Зникає й Балабанова. А втомлені медсестри, вже без журналістів, повільно вирушають до Адміністрації президента, щоб передати свої вимоги Володимиру Зеленському. З колонки лунає музика: «Щоб в нашій рідній Україні ніхто ніколи не хворів».
18 червня Володимир Зеленський підписав Указ, за яким середній медичний персонал у 2022 році має отримувати зарплату 13,5 тис. грн. Однак медсестри не поспішають радіти перемозі. Лідерки руху «Будь як Ніна» налаштовані скептично і впевнені, що це чергові обіцянки: як через нереалізацію президентського послання 2020 року, так і через розмитість формулювання в Указі — «орієнтир мінімального рівня оплати».
Текст написаний у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.