Забуті українізатори: як Закарпаття стало частиною Радянської України

Вступ

Кожного року 15 березня українські й угорські націоналісти в Закарпатті святкують важливі для себе дати: угорські — початок революції 1848 року, а українські — проголошення незалежності одноденної республіки Карпатська Україна. На відміну від угорської революції 1848 року, чергова річниця проголошення Карпатської України має локальне значення, яке покликане пов’язати історію краю із загальнонаціональною — тут також боролися за возз’єднання з Україною. Тоді як річницю приєднання Закарпаття до України лише сором’язливо згадують кожного жовтня, бо вона відбулася за сприяння радянських військ.

Сьогодні курс на декомунізацію, з одного боку, відкрив для дослідників і всіх охочих нові архіви, що мало б покращити наше розуміння тих часів. З іншого боку, він наклав суттєві обмеження на те, як ми можемо говорити про українське радянське минуле у публічному просторі. Цей період опинився у ситуації тотального шельмування з боку сучасної влади. Провальну спробу приєднання Закарпаття до України сьогодні відзначають гучніше, ніж вдалу. Тим не менш, радянська влада сильно доклалася до створення кордонів сучасної України та популяризації української національної ідентичності. Цей парадокс вимагає прискіпливого аналізу радянської національної політики, і приклад Закарпаття може запропонувати хороший матеріал для ілюстрації.

Комуналка націй

За певною іронією, Радянський Союз в Україні сьогодні прийнято називати «тюрмою народів». За допомогою цього терміну Володимир Ленін критикував Російську імперію, а врешті не зміг вберегти від нього власне творіння. Наскільки резонно використовувати цей термін сьогодні для опису Радянського Союзу? Дослідник радянської національної політики у 1920-30-х рр. Террі Мартин дотримується іншої думки. Його вже класична праця «Імперія національного вирівнювання: нації і націоналізм у Радянському Союзі (1923-1939 роки)» пропонує модель, якою можна описати базові риси національної політики до і після 1930-х рр.

У чому ж полягає «імперія національного вирівнювання»? По-перше, «імперія» для Мартина не пояснює логіку більшовиків і лише описує, як самі мешканці СРСР згодом почали називати свою державу, адже Радянський Союз не експлуатував свою периферію, як заявляли деякі націоналісти¹Стосовно дискусії про різні підходи до вивчення імперії див. Terry Martin, “The Soviet Union as … Continue reading. За браком кращого терміну я використовуватиму термін «імперія», хоча він спотворює значення національної політики Радянського Союзу у своєму загальнопоширеному значенні експлуатації периферії центром. Основний зміст закладено у національному вирівнюванні, яке й описує стосунки центру та периферії.

На початку 1920-х більшовики вирішили підтримувати навіть найменші національні групи для просування проекту побудови комунізму. Ця політика отримала назву «коренізація». Її можна підсумувати чотирма напрямками: 1) територіальний — за кожною національною групою закріплювалася певна територія, що давало їй статус титульної, 2) мовний — стандартизація мов і надання їм офіційного статусу на закріпленій території, 3) кадровий — просування представників місцевої титульної національності на керівні посади і 4) культурний — повинна існувати загальна соціалістична культура з особливими атрибутами кожної національності (сталінська формула «національна за формою, соціалістична за змістом»)²Террі Мартин, Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм  у … Continue reading.

Після коренізації 1920-х 1930-і часто розглядають як відмову від цієї політики і повернення до російського імперського націоналізму. Мартин каже, що все було складніше. Радянське керівництво почало підозрювати неросійські національності у зраді — особливо ті, що мали зв’язки за кордоном, — а також шукати більшої консолідації держави в очікуванні можливої війни. Для об’єднання всіх радянських народів було вирішено запровадити обов’язкове вивчення російської мови і популяризувати ідею «дружби народів», де росіяни посідають провідне символічне місце у побудові соціалізму в одній державі³Мартин, 511. Детальнішу дискусію про інтерпретацію зміни статусу росіян протягом … Continue reading. Для Української РСР зокрема «дружба народів» була пов’язана з формулою трьох братніх східнослов’янських народів, які вийшли з Київської Русі і були історично пов’язані один з одним, що повинно було надати особливий емоційний зв’язок зі спільною радянською батьківщиною⁴Сергій Єкельчик, Імперія пам’яті. Українсько-російські стосунки в радянській … Continue reading. Росіяни стали клеєм імперії національного вирівнювання, що для багатьох могло поставити під сумнів сам принцип національного вирівнювання.

Перейти від розрізнених елементів імперії національного вирівнювання до приєднання Закарпаття після Другої світової війни допоможе метафора Юрія Сльозкіна про СРСР як комунальну квартиру. Як і в радянській комуналці, більшовики створили як спільний простір для побудови революційного проекту, закладений на різних елементах російської ідентичності, так і окремі кімнати для кожної національної групи. Російська нація займала вітальню, якою мусили користуватися інші нації, а росіяни не мали своєї окремої приватної кімнати у вигляді національної республіки, як решта. Проте радянська національна політика не працювала як годинниковий механізм. Натомість мали місце постійні конфлікти, де кожен підозріло дивився на мешканця, який займав найбільшу центральну кімнату, тоді як мешканець з найбільшою площею із заздрістю міг дивитися на інших мешканців, які мали свої кімнати⁵Yuri Slezkine, “The USSR as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism,” Slavic Review 53, no. 2 (1994): … Continue reading. Таким чином, радянська імперія національного вирівнювання полягала у недопущені повної асиміляції не-російських націй і одночасному об’єднанні їх у спільну радянську культуру. Управління й мобілізація населення здійснювалися на принципах, між якими існували важливі суперечності.

Заселення у комуналку

Територія сучасного Закарпаття майже тисячоліття належала до земель угорської корони, поки за результатами Першої світової війни край не відійшов до новоствореної Чехословаччини. Ця подія відкрила повноцінне політичне протистояння між «українофілами» та «москвофілами» за те, ким є місцеве населення — українцями чи росіянами. Трохи пізніше до них приєдналися «русинофіли», які були менш політично потужними, але отримали значну підтримку після того, як територія увійшла до складу Угорщини у 1939 р.⁶На тему націоналістичних змагань до приходу радянських військ у жовтні 1944 р. див. … Continue reading Проте найбільш популярною була Комуністична партія Чехословаччини, багато членів якої отримали своє перше ідеологічне хрещення під час існування Угорської Радянської Республіки⁷Про Угорську Радянську Республіку 1919 року і початок комуністичного руху див. … Continue reading. Партія не змогла використати кризу 1930-х рр. на свою користь, і багато активістів були змушені тікати до СРСР, де їм також могли загрожувати репресії, як це сталося з колишнім депутатом парламенту Чехословаччини Іваном Мондоком. Серед тих, кому пощастило уникнути репресій у Радянському Союзі після втечі, був Іван Туряниця, який очолить процес приєднання й інтеграції Закарпаття до Радянського Союзу, коли радянські війська перейдуть Карпати.

У кінці жовтня 1944 р. війська Четвертого Українського фронту зайняли територію Закарпаття, і Туряниця знову прибув у регіон, формально у складі чехословацької місії з відбудови звільненої території. Проте він швидко розпочав власні заходи з приєднання краю до Радянської України, а чехословацька адміністрація була ізольована і витіснена на територію Словаччини⁸Голова чехословацької адміністрації Франтішек Нємец залишив мемуарні спогади … Continue reading. Туряниця і політичне керівництво Четвертого Українського фронту допомогли організувати з’їзд народних комітетів у Мукачеві, який запустив процес приєднання Закарпаття. З’їзд проголосив народне бажання приєднатися до Радянської України, яке, за словами учасника-українофіла Василя Маркуся, підтримали як українофіли (у т. ч. ОУН), так і москвофіли⁹Василь Маркусь, Приєднання Закарпатської України до Радянської України 1944-1945 … Continue reading. Таким чином, радянське керівництво добилося демократичної легітимності інтеграції Закарпаття.

Інтеграція до радянської системи вимагала радикальних суспільних і політичних змін, які зазвичай асоціюються з колективізацією, націоналізацією індустрії, репресіями тощо. Разом із цим відбувалася інтеграція і до імперії національного вирівнювання, чиї інститути не зникли після 1930-х рр. і відтворювалися аж до розпаду Радянського Союзу. Тому далі я розгляну процес інтеграції Закарпаття до Радянської України за чотирма структурними елементами національного вирівнювання, про які я говорив вище:

Територія. У контексті протистояння російського, русинського й українського національних проектів більшовики зробили вибір на користь українського. Проте на шпальтах «Закарпатської правди» можна зустріти вітання возз’єднання не лише з українцями, але і з російським народом, що мало задовольнити як колаборуючих українофілів, так і москвофілів¹⁰Яскравим прикладом тексту, який загравав з обома сентиментами водночас, була … Continue reading. Український націоналізм розглядали як можливість розширити радянські кордони у міжвоєнний період, а Друга світова війна надала можливість остаточно закрити питання об’єднання українських територій для радянського керівництва. Проте після відходу нацистських військ та їхніх союзників українські націоналісти і далі активно боролися проти радянської влади у регіоні¹¹Альфред Рібер стверджує, що Сталін розглядав завершення Другої світової війни з … Continue reading. Хоча партизанські напади УПА були малочисельними у порівнянні з Галичиною, перехоплення українських націоналістичних гасел було важливим елементом радянської системи безпеки й утвердження суверенітету.

Місцеві москвофіли отримали можливість приміряти на себе роль першого народу Радянського Союзу і навіть долучитися до деяких заходів культурного зближення закарпатців з росіянами (наприклад, москвофіл Петро Лінтур активно допомагав процесу поглинання місцевої греко-католицької церкви РПЦ). Разом з цим вони мусили визнати, що територія і населення Закарпаття не є росіянами, і змиритися з титульним статусом української нації. Радянська влада могла базуватися лише на національно визначеній території, на яку не могли претендувати інші націоналізми, у тому числі й російський.

Мова. Якщо українці були титульною нацією, то і вивчення української мало стати повсюдним. Місцеві комуністи виявили чутливість до російського питання, вирішивши видавати «Закарпатську правду» двома мовами, що, за словами генерала-лейтенанта Четвертого Українського фронту М. Проніна, повинно було відповідати українському і російському напрямкам у Закарпатті¹²Центральний архів Московської області Російської Федерації, ф. 244, о. 2980, с. 97, л. 311.. До того ж росіянами себе ідентифікувала значна частина міського населення, що суттєво обмежувало українські школи та мовну українізацію до сільської місцевості¹³Про міста Ужгород і Мукачево, а також їхні сільські райони див. звіт місцевої … Continue reading.

Місцеві українофіли і москвофіли не завжди мали можливість користуватися зручною для них мовою. Так, згаданий вище П. Лінтур тимчасово втратив можливість читати лекції в Ужгородському державному університеті, бо, за доносом присланого професора з Києва, читав їх російською. Лише заступництво Закарпатського обкому партії дозволило вирішити конфлікт і поновити Лінтура¹⁴ДАЗО ф. 1., о. 1, с. 38, а. 229-231.. Таким чином, хоча радянські міста могли ставати російськомовними, за титульними націями завжди закріплялися культурні місця з ексклюзивним використанням національної мови.

Кадри. Одним із пріоритетів розбудови партійної мережі у Західній Україні був набір членів партії з місцевого населення. Закарпаття було винятком з правил, де місцеві становили майже 50%, тоді як в інших областях цей показник інколи не перевищував 10-11%¹⁵Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, о. 75,  с. 65, л. 4. … Continue reading. Формально українці значно переважали будь-які інші національності за рахунок партійців з інших регіонів, тож кадрова проблема стояла вже не щодо кількості представників титульної національності, а щодо вихідців з конкретного регіону.

Хоча Закарпаття не мало проблем, характерних для решти Західної України, тут були свої складнощі. У квазі-незалежній Закарпатській Україні¹⁶У 1945 році Закарпаття вже не було частиною Чехословаччини, але входження до … Continue reading була Комуністична партія Закарпатської України (КПЗУ), яка комплектувалася майже виключно з місцевих, особливо на низовому рівні. Проте переведення в члени Комуністичної партії Радянського Союзу чи Комуністичної партії України відбувалося більш прискіпливо. Багато членів КПЗУ боролися за переведення у КПРС чи КПУ ще в 1950-х рр. Але це також створювало резервуар з потенційних партійців, якого не було, наприклад, у Галичині, де Комуністична партія Західної України, розпущена Комінтерном ще до війни, була скомпрометована в очах радянського керівництва.

Культура. Загальносоюзну уніфіковану соціалістичну культуру будували кількома способами. По-перше, кадри з ідеологічної роботи повинні були навчити місцевих культурних працівників правильного розуміння національних символів та радянської системи загалом, тому київське керівництво партії постійно присилало на роботу політпрацівників і агітаторів зі східних областей¹⁷Маркусь, 55.. По-друге, моніторинг того, чи люди читають і як розуміють ідеологічну літературу, працював на уніфікацію культури радянських громадян. Для цього центральне обласне керівництво, як і республіканське у Києві, постійно направляло детальні інструкції з ідеологічної роботи з місцевою інтелігенцією та населенням загалом¹⁸ДАЗО, ф. 4, о. 1, с. 74, ар. 1.. Проте хронічні скарги на брак літератури і часто формальне ставлення до проведених теоретичних лекцій показували, що Радянський Союз не був тією тоталітарною машиною, якою його змальовують вороги¹⁹Приклад однієї з таких скарг, відправленої у Київ: ДАЗО ф. 4, о. 1, с. 78, ар. 3.. До того ж використання формальних показників, таких як кількість прочитаних лекцій, кількість відвідувачів і окремі схвальні відгуки, нічого не каже про засвоєння радянської культури.

Попри проблеми з ідеологічним контролем, загальносоюзні символи, як радянський прапор чи «Короткий курс історії ВКП(б)», проникають у повсякдення населення разом із національними символами, хоча партія і не має повного контролю над їх інтерпретацією. Українські етнічні символи також лишаються в активному використанні і тепер обслуговують пріоритетні радянські кампанії — як, наприклад, розпочату у 1948 р. загальну колективізацію Закарпаття. Таким чином, національні символи мали працювати разом із радянськими, об’єднуючи радянських громадян навколо спільних завдань і нагадуючи про їхнє етнічне різноманіття.

Висновок

Можливо, вище радянське керівництво не сповідувало ні російського, ні українського націоналізмів і використовувало їх прагматично для захисту кордонів і здобуття плацдарму у Центральній Європі. Але радянська система працювала з територіями і населенням, де кожного потрібно було асимілювати у категорії радянської імперії національного вирівнювання. Усі невизначеності закарпатців мусили лишитися у минулому. «Москвофіли» і всі, хто вважав себе росіянами, отримали своє возз’єднання з Росією, проте втратили край як російську національну територію.

Разом з тим протиріччя радянської національної політики лишалися: національні розрізнення завжди підтримувалися поряд із символічно привілейованим статусом росіян і намаганням створити єдину соціалістичну культуру. Для націоналістів це завжди будуть половинчасті заходи, які у націоналістичній картині світу приховували російський імперський націоналізм. Радянське возз’єднання для них лишатиметься несправжнім попри всі українізаторські заходи, які лише служили російському великодержавному націоналізму. Домінування такої спрощеної картини світу, де між собою завжди змагаються нації, не дає вільно обговорювати багато питань минулого в Україні сьогодні. І це також частина радянського спадку України.

Читайте також:

«Де-факто наш алгоритм творення традиції і досі перебуває у 19-му столітті, ми — там, на 100 років позаду»: розмова з Георгієм Касьяновим про історичну політику в Україні

Націоналізація: уривок з книги Георгія Касьянова «Past Continuous»

Вместо декоммунизации