Про акцію на підтримку кінотеатру «Київ» оголосили в фейсбуці всього за кілька годин до її початку в п’ятницю 7 червня, але попри це, сотні людей відклали свої плани на вечір, аби до неї приєднатися. Акція швидко і неочікувано перетворилася на самоорганізований протест. Протестувальники перекрили рух транспорту на ділянці перед кінотеатром і «тримали» вулицю протягом трьох годин, аби привернути увагу влади до загарбання столичного кінотеатру.
Вранці того ж дня з’явилася інформація про те, що на території «Києва» з’явилися озброєні молодики з «Муніципальної охорони». Вони повідомили працівникам кінотеатру, що будівлю заблокували для інвентаризації на вимогу Департаменту комунальної власності Києва, і почали силою виводити всіх на вулицю. Пізніше стало відомо, що це був наслідок конфлікту довкола розподілу власності між київською владою, мережею кінотеатрів «Сінема Центр» та попередніми орендарями, «Культурним центром “Київ”».
Під час п’ятничного вуличного протесту ще не всім його учасникам було до кінця зрозуміло, що насправді відбувається з кінотеатром. Для більшості кіноглядачів та кіновиробників «Київ» завжди уособлював собою значно більше, ніж простір у 7000 квадратних метрів у центрі столиці. У «Київ» зазвичай не ходили на блокбастери, від нього не чекали відполірованого блиску сучасного інтер’єру — це все було не важливо. Туди приходили дивитися якісне фестивальне та українське кіно.
Фактично вся прокатна каса українського кіно трималася на «Києві» та «Жовтні». Українські кінотеатри, які можуть собі дозволити або практикують покази немейнстрімного контенту, можна перелічити на пальцях однієї руки. Регіональні та великі мережеві кінотеатри не закуповують авторське кіно: це великий ризик втратити гроші на квитках та додаткові витрати на рекламу.
За словами Іллі Гладштейна, директора дистриб’юторської компанії 86PROKAT, в Україні є 160 кінотеатрів та близько 500 кінозалів. Це в 10 разів менше, ніж мало би бути з розрахунку на кількість населення. Для прикладу, у Франції на приблизно таку саму кількість людей працює десь близько 5000 екранів.
Тільки невелика кількість українських кінотеатрів показують авторські фільми. Це переважно так звані «кінотеатри з окремим входом», тобто не вбудовані в мережі та торгові центри кінотеатри старого зразка. Ці кінотеатри мають роками напрацьовану репутацію та аудиторію, і замінити їх, просто побудувавши новий, неможливо.
«В медіа цей конфлікт перейшов у майнову площину: ти нібито маєш зайняти сторону або старого орендаря, або нового, або КМДА. Але позиція глядача втрачена, про неї ніхто не думає. Але я відстоюю саме її», — каже Гладштейн.
Ілля Гладштейн пояснює, що якщо орендар — будь-який — буде платити ту ставку, що погодився платити «Сінема Центр», він не матиме прибутку. На його думку, це неможливо за умов збереження репертуару. Можливо, нові орендарі відкриють додаткові зали, можливо, якось ефективніше будуть використовувати приміщення для суборенди. Ймовірність того, що цей кінотеатр залишиться недоторканим, репутаційним проектом у руках нового орендаря, досить мала. Поки не буде заявлено план розвитку і дано чіткі відповіді, звідки і куди йтимуть гроші, обіцянки нових орендарів виглядають декларативними. Особливо якщо враховувати, що за договором вони жодної відповідальності за недотримання цих обов’язків не несуть.
Кінотеатри «Кінопанорама» та «Україна» були віддані майже без бою. Їх тихо додали до списку 33 кінотеатрів Києва, знищених за часів незалежності.
«Те, що зараз відбувається з “Києвом” — це, так би мовити, останній форпост», — каже Семен Мозговий, український кінорежисер та один із учасників акції на підтримку кінотеатру.
Багато років кіновиробники нарікали на «Київ» через його технічні проблеми. Деякі режисери знімали свої фільми з показів через погану якість проекції, звукорежисери не витримували звуку, а пляма синього світла посеред екрану залу «Сінематека» роками була темою спільного болю та жартів серед операторів та колористів. Проте всі розуміли, що політика орендаря кінотеатру, «Культурного центру “Київ”», давала їм можливість побачити своє кіно на великому екрані у себе вдома, а не тільки на закордонних кінофестивалях.
Мозговий пояснює, чому для нього так важливо відстояти «Київ»: «Якщо я буду просто клепати фільми “на закордон”, а тут сидіти без показів, то мене така історія не цікавить. Я все ж таки хочу, щоб у нас займалися прокатом хорошого українського кіно, щоб розвивалися кінотеатри. Щоб ми могли не тільки закупати й дивитися закордонні фільми»
У період після Майдану комерційне кіновиробництво переживало глибоку кризу через втрату російської частини клієнтів та замовників. Проте незалежні режисери і студії почали активно створювати художні та документальні фільми, які згодом отримали нагороди на міжнародних кінофестивалях класу А1Клас А — найпрестижніші кінофестивалі, які приймають роботи тільки за умови, що … Continue reading.
Держкіно позбулося впливу Януковича-молодшого, з’явилися достатньо прозорі системи державного фінансування кіно. Контроверсійні проекти, на зразок кінострічки «Дау» російського режисера Хржановського, перестали отримувати бюджетні кошти. В Українській кіноакадемії нарешті почали масово з’являтися нові імена молодих і талановитих продюсерів та режисерів.
Політики абсолютно різних рівнів, від міністра культури Нищука до Президента, активно звітували про здобутки національної кіноіндустрії та пророкували їй велике майбутнє. Бюджет Державного агенства України з питань кінематографії збільшувався з кожним роком, Рада із труднощами, але прийняла закон «Про державну підтримку кіновиробництва».
Держкіно давало гроші як на авторські фільми, так і на сумнівні проекти, проте переважали серед них все ж таки різної якості авторські фільми. У 2018 році Кабмін запевнив, що виділить мільярд гривень на підтримку кіно. Продюсери підписували копродукційні проекти, режисери-переможці конкурсів минулих років починали знімати свої роботи, міжнародні фонди стали охочіше вкладати гроші в українських режисерів.
Через півроку Міністерство культури абсолютно неочікувано вирішило кардинально змінити правила гри. Міністр Євген Нищук повідомив, що українське кіно вже й так занадто успішне, щоб його ще кудись розвивати.
«Це є один із наших успішних напрямків роботи — українське кіно з року в рік стрімко розвивається, стає популярним серед глядачів як в Україні, так і за кордоном, та отримує високе визнання на всесвітніх кінофорумах. Натомість для людей, які за різних причин не відвідують кінотеатри, а дивляться телебачення, такі зміни не є очевидними», — так Нищук пояснив майже смертельне для індустрії рішення розподілу державного фінансування кіно на «патріотичне» — від Міністерства, та все інше — від Держкіно.
Терміну «патріотичне кіно» немає в українському законодавстві. Профільний закон чітко вказує схему держфінансування кіно та не передбачає жодного контролю Міністерства над розподілом коштів. Бюджет Держкіно пов’язаний з Мінкультом, проте до цих змін Міністерство не мало вплив саме на відбір проектів. Гроші мали виділятися виключно за рішенням профільних пітчингових комісій при Держкіно.
В агентстві давно практикували тематичні пітчинги, і кілька фільмів умовно патріотичної тематики вже отримували фінансування. Проте міністру потрібно було якимось чином пояснити відкрите лобіювання інтересів великих телестудій. Протести професійної спільноти та навіть експертної комісії при Міністерстві, на жаль, нічого не змінили.
Таким чином, Нищук отримав фактичну можливість впливати на розподіл близько 500 мільйонів гривень.
«Певна різниця між Держкіно й нами полягає в тому, що ми будемо задавати теми», — повідомив він.
Про справжні критерії «патріотичності» фільму можна тільки здогадуватися. Близько 200 мільйонів з бюджету на патріотичне кіно отримали компанії, що мають комерційні зв’язки з Росією або створюють продукцію для російського внутрішнього ринку. Новий президент і його команда, за іронією, є одними з тих, хто навчився постійно отримувати державні кіногроші ще за часів «Кварталу». А міністр культури, який досі не закінчив акторську кар’єру, збирає своєрідну патріотичну колекцію своїх ролей, активно знімається в образах відомих українських політичних діячів чи військових капеланів.
Фактичне скорочення бюджету Держкіно у два рази вразило все українське кіно. Великі гравці на зразок «Старлайт медіа» чи «Кварталу» отримали додаткову фінансову перевагу. Водночас незалежні кіновиробники опинилися в страшній кризі. Агенство не мало можливості нормально фінансувати проекти, що вже виграли пітчинги. Не всі фільми, які вже почали знімати, отримали передбачені за контрактами гроші. Бюджети скорочувалися до нереалістичних розмірів.
Західні партнери не були задоволені відмовою держави виконувати свої обов’язки за контрактом у проектах, деякі з яких уже були готові та профінансовані на 50% і більше. І без того небагаті студії були вимушені заморозити виробництво без видимих перспектив його відновлення.
«Мій фільм — чорно-білий, і через це його не будуть показувати на телебаченні, його просто не куплять. Донедавна було лише два майданчики, де я могла б показати його українському глядачу. Тепер може лишитися всього лише один», — каже режисерка документального кіно Аліна Горлова.
За словами Горлової, яка зняла кілька фільмів у копродукції з західними партнерами, в Україні зараз фактично є тільки два фонди, що фінансують кіно — це Держкіно та Український культурний фонд. Обидва продемонстрували серйозну вибірковість у своїх конкурсах. Деякі теми та фільми фактично не мають жодного шансу отримати державну підтримку.
Законопроект «Про ратифікацію Резолюції (88) 15 “Про заснування Європейського фонду підтримки спільного виробництва та розповсюдження художніх кінематографічних та аудіовізуальних творів (Eurimages)”» мали розглядати того ж дня, що і скандальний закон про мову. Депутати присвятили всю сесію мовному питанню, але не встигли розглянути ратифікацію. Українське кіно залишилося без десятків мільйонів гривень, контроверсійні та критичні проекти втратили шанс з’явитися на екрані.
Міністерство могло хоча б частково виправити ситуацію, якби Верховна Рада ратифікувала включення України в Eurimages — спеціалізований фонд Ради Європи, що фактично відкрив би країні всі можливості спільного фінансування та прокату фільмів з ЄС. Це, в свою чергу, дало б додатковий шанс для реалізації багатьох проектів, які його не мають в Україні.
Продюсери більше не мали б залежати від контрольованих державою фондів, що не підтримували іноді навіть гучні міжнародні проекти, знищуючи їхні перспективи. Українським режисерам не довелося б підлаштовуватися під смаки міністра культури чи членів державних комісій. Крім того, європейський фонд, на відміну від українських, залишає за продюсерами фільму 100% авторських прав.
Рішення Департаменту комунальної власності та Віталія Кличка («Муніципальна охорона» підзвітна меру) навряд напряму пов’язані з руйнівною діяльністю Міністерства культури. Проте зараз чітко простежується тенденція до показового ігнорування державою своїх прямих обов’язків щодо інституційної підтримки кіносфери. Після гучного минулорічного скандалу за участі міністерства культури, фестиваль «86» призупинив свою роботу на невизначений термін. Найстаріший в Україні кінофестиваль «Молодість» не отримав фінансування від Культурного фонду. Організатори змогли провести фестиваль тільки за рахунок грошей від Ради Європи.
З кожним роком незалежні кіновиробники втрачають кінотеатри, в яких вони мали б показувати свої фільми у своїй країні. Частину кінотеатрів перепрофілюють у торгівельні центри, у кінотеатрі «Зоряний» багато років замість кіно на показі був офіс Партії регіонів, а Одеський кінофестиваль щороку має проводити покази в Театрі музкомедії.
Розподіл фінансових та матеріальних ресурсів, пов’язаних із кіно, стає дедалі більш непрозорим. Влада, замість розвивати українське критичне кіно, ніби, навпаки, вирішила повернутися до радянських методів пропаганди. Крок за кроком працю цілого покоління постмайданних кіношників заганяють назад у часи повної конфронтації з державою.
Читайте також:
Примітки
| ↑1 | Клас А — найпрестижніші кінофестивалі, які приймають роботи тільки за умови, що фестивальний показ фільму буде його міжнародною прем’єрою. Українські фільми вигравали, зокрема, нагороди Берлінського, Каннського фестивалів, IDFA та DocLeipzig. |
|---|