Креативність, гнучкість, автентичність: як нова робота експлуатує нас по-новому

«Вимог зовсім небагато: пристрасть до життя, гостинність, відкрита душа […]», — йдеться у вакансії офіціант_ки в київському ресторані. Любити те, чим займаєшся, щиро радіти кожному новому гостю, бути «енергійним, яскравим, товариським, емоційним» та відкритим всьому новому  —  усе це очікують від потенційних працівни_ць¹Підкреслення «_» означає гендерно нейтральну форму, яка включає і жінок, і … Continue reading гастрономії. «Яскравість» і «емоційність»? В який момент їх почали вважати позитивними для співробітни_ці рисами, а не, скажімо, ознакою недоречної ексцентричності чи непрофесійності? І чому роботодав_иці важливо, пристрасно ставляться до життя офіціант_ки в її ресторані чи не дуже?

У цьому тексті я спробую дати відповідь на ці запитання та проаналізувати, чому на ринку праці дедалі більше зростає запит на креативність, гнучкість, ініціативність, а більш традиційні якості на кшталт дисциплінованості, відповідальності та наполегливості стають менш важливими. Така зміна пріоритетів — не випадковість, а наслідок переходу від фордистського до постфордистського режиму виробництва і відповідних ідеологічних змін. Саме вони створили нову роботу — можливість працювати за гнучким графіком в кафе за чашкою капучино, а не сидячи в офісі з дев’ятої до шостої; переходити від проєкту до проєкту, від професії до професії, а не десятиліттями працювати на одну фірму, намагаючись вирости в корпоративній ієрархії; бути самим собі менеджер_ками замість того, щоб сліпо виконувати розпорядження керівництва компанії. Та чи справді нова робота зробила нас вільнішими і щасливішими?

Фордизм: бюрократично, зате стабільно

Ціла низка різних теорій відзначають фундаментальні зміни, що відбулися у західних суспільствах у 70-х роках ХХ століття. Одні з них говорять про ці зміни у термінах переходу від фордистського до постфордистського режиму організації виробництва і праці, інші відзначають утвердження постмодернізму на зміну модернізму чи перехід від дисциплінарних суспільств до суспільств контролю. В цьому тексті йтиметься саме про перехід від фордизму до постфордизму та процеси, які його супроводжували²При цьому я великою мірою спираюся на класичну працю «Новий дух капіталізму» … Continue reading. 

Фордизм — це система виробництва, яка розвинулася в західних суспільствах у першій половині ХХ століття і досягла апогею в післявоєнні роки. Її базовий принцип — індустріальне виробництво стандартизованих, доступних масових товарів і оплата праці, достатня для того, щоб робітники (це майже завжди були чоловіки) могли брати участь у масовому споживанні цих товарів³De Grazia, Irresistible Empire, 2005, 4.. Ця система носить ім’я Генрі Форда, який впровадив її на своїх машинобудівних заводах на початку ХХ століття, але вона також відображає дух доби: схожі ідеї можна знайти у роботах Фредеріка Тейлора, американського інженера, який прагнув за допомогою наукових методів підвищити ефективність праці⁴Звідси й походить термін «тейлоризм», який інколи вживається взаємозамінно з … Continue reading. Для фордизму типове використання конвеєра та розділення роботи на окремі монотонні завдання, які можуть виконувати робітники без специфічної освіти. Цей режим виробництва був тісно прив’язаний до держави загального добробуту (welfare state) та кейнсіанської економіки і відзначався сильною роллю профспілок, які колективними зусиллями домагалися кращих умов праці. Таке поєднання сприяло стрімкому розвитку повоєнних економік та підвищенню рівня життя багатьох працівни_ць⁵Варто зазначити, що навіть у часи свого розквіту фордизм не охоплював все … Continue reading. 

Центральною фігурою фордизму був organization man⁶Цей термін ввів американський урбаніст Вільям Г. Вайт (William H. Whyte) у книзі The Organization … Continue reading — людина організації, співробітник великої, бюрократичної, централізованої корпорації, націленої на ефективність, раціональне управління і довгострокове планування. Саме такий тип підприємства став провідним у післявоєнному капіталізмі. Крім достойної платні та кар’єрних перспектив, величезні корпорації фордизму пропонували своїм робітникам соціальні гарантії, субсидії на житло, можливості проведення дозвілля, створюючи для них своєрідне захисне середовище⁷Boltanski & Chiapello, The New Spirit of Capitalism, 2018, 17-18; Harvey, The Condition of Postmodernity, 1990, 125-140.. Типовою для людини організації була віра в раціональність, довгострокове планування, науково-технічний прогрес і соціальну справедливість. Типовий фордистський робітник ідентифікувався зі своєю корпорацією й колективом і був конформістом: для нього було характерне прагнення до нормальності, посередності й повної інтеграції в суспільство. Відвертий вияв почуттів не вітався: почуття сприймалися як щось негативне, незручне, знак емоційної незрілості; творчість теж не мала особливого значення у роботі⁸Reckwitz, Das Hybride Subjekt, 2006, 409-422..

«Заборонено забороняти!» — критика фордизму в 60-х

У 1960-х капіталізм у своїй фордистській іпостасі став об’єктом двох різних критик: з одного боку, так званої соціальної критики осіб, не включених в його переваги на кшталт стабільної зайнятості з задовільним доходом — афроамерикан_ок, жінок, ЛГБТ. З іншого боку, представни_ці контркультур 60-х висловлювали так звану мистецьку критику⁹Терміни «соціальна і мистецька критика» (social and artistic critique) взяті з дослідження … Continue reading, проблематизуючи надмірну раціональність, бюрократію та ієрархічність фордизму й конформізм організаційної людини.

Такий спосіб критики капіталізму далеко не новий. Мистецька критика виникає ще в ХІХ столітті у колах французьких митців¹⁰Boltanski & Chiapello, The New Spirit of Capitalism, 2018, 38.. Тоді мистецька богема прагнула відмежуватися від мейнстримного стилю життя буржуа, прагнучи не прибутку й розміреності, а самовираження і свободи від умовностей. Буржуазне суспільство вона критикувала за лицемірство і використання моралі для приховання жаги прибутку, а капіталістичну модерність — за перетворення речей на товари для продажу, а людей — на маси. Саме в середовищі митців, наприклад, серед авангардист_ок початку ХХ століття, з’являються мрії про естетичну утопію —  автентичне життя, вільне від нужди і примусу, де кожна і кожен може вільно творити¹¹Menke & Rebentisch, Kreation und Depression, 2012, 38-44, 106-107.. До 60-х років ХХ століття, однак, ці прагнення рідко виходили за межі мистецького середовища чи окремих контркультурних рухів. Однак невдоволення фордизмом актуалізувало мистецьку критику, яка свого апогею сягнула в протестах травня 1968-го з гаслами на кшталт «заборонено забороняти», «будьте реалістами, вимагайте неможливого», «під бруківкою — пляж»¹²Menke & Rebentisch, Kreation und Depression, 2012, 29..

Постфордизм: швидше, яскравіше, креативніше!

Протестні рухи 60-х та економічна рецесія 70-х стали потужними викликами для фордизму і поставили його перед необхідністю змінюватися. Нові практики менеджменту, розвинуті після 1970-х, багато в чому були відповіддю на запит свободи, автономності та творчості, який висунула мистецька критика десятиліттям раніше. Однак 70-ті стали переломним моментом не лише через кризу фордистського виробництва. На цей час припадає й початок переходу від держави загального добробуту та кейнсіанської економіки до неолібералізму, і перехід від модернізму до постмодернізму. Усе це призвело до значних змін як на рівні виробництва й економіки, так і на рівні культури й ідеології. Так, новий капіталізм залишився капіталізмом з його базовою логікою акумуляції та тенденцією до криз, однак його нове постфордистське обличчя радикально змінилося. 

У сфері виробництва на зміну корпораціям-гігантам прийшли «струнка» фірма і модель підприємства як мережі. У такій організації всі не ключові для неї функції передаються компаніям-субпідрядницям, що дозволяє повністю спеціалізуватися на основній діяльності й максимально її оптимізувати; бюрократія зводиться до мінімуму, а ієрархія втрачає багато щаблів і стає більш горизонтальною¹³Більше про постфордистську організацію роботи і менеджмент — у Boltanski & Chiapello, The … Continue reading. Акцент у виробництві зміщується з довгострокового планування на швидке пристосування до змін ринку, яке стає можливим за рахунок нових технологій. Темпи створення, оновлення і виробництва продуктів зростають: сьогодні бренди швидкої моди випускають в середньому по одній міні-колекції одягу кожен тиждень, а програмне забезпечення може оновлюватися десятки разів на рік. Паралельно розширюються ринки нішевих товарів: від органічних продуктів для тих, хто турбується про екологію, до шкарпеток в кольорах райдуги для ЛГБТ-спільноти.

Нова робота: цікаво, але нестабільно

Організація праці та стиль менеджменту в постфордистських компаніях були відповіддю на фордистську бюрократичність та ієрархічність. У реорганізованих згідно з новими менеджерськими принципами компаніях уже немає боса, який наглядає і карає; він перетворюється у лідера — натхненного, харизматичного візіонера, який надихає підлеглих і веде їх за собою, апелюючи до «місії» фірми та її цінностей. Класичним прикладом є Стів Джобс — неформальний, просто вдягнутий, з кількаденною щетиною, він — втілення борця проти старої системи. Такий бос більше не є наглядовою інстанцією: на зміну нав’язаній ззовні дисципліні тепер прийшов самоконтроль, а співробітни_ці стали своїми власними наглядач_ками. Мета їхньої роботи — задовольнити потреби клієнт_ок найкращим і найшвидшим чином, адже, як невтомно наголошує новий менеджмент, саме клієнт — це справжній бос. 

Постіндустріальна економіка чи економіка знання — це ще одні терміни, якими описують режим виробництва, який прийшов на заміну фордизму. Промисловість перестає бути ключовою галуззю економіки, а її місце займають сфера послуг і робота з інформацією — такі сектори як ІТ, маркетинг, фінанси, дослідження, виробництво культурного продукту. Месією нової економіки стає креативний клас: саме він може змінити світ на краще, адже його винахідливість і творчість — найкраще джерело економічного розвитку, — принаймні так вважає Річард Флорида, який ввів термін «креативний клас» у своїй вже культовій серед апологет_ок креативності книзі «Homo creativus. Як новий клас завойовує світ» (2002). Стиль життя креативного класу і його споживчі звички стають привабливою вітриною нового капіталізму, демонструючи, що автентичне і творче життя не тільки можливе, а й поєднуване з професійним і матеріальним успіхом. Стати айтішни_цею чи дизайнер_кою інтерфейсів, заснувати власний бренд білизни чи відкрити веганський ресторан, купити квартиру в Києві до тридцяти — здається, все можливо, варто тільки відкрити в собі креативність та підприємницький дух — дві ключові для постфордистського суб’єкта якості. 

Усі ці зміни в організації компаній та робочих процесів добре вписуються в ширший контекст переходу до неоліберальної економіки та постмодерності. Гнучкість, рухливість, мобільність — байдуже, чи йдеться про економіку загалом, фірму чи окрему людину — стають ключовими цінностями нової доби, в той час як ригідність, жорсткість та незмінність стають найбільшими пороками. Культура, наука, менеджмент сьогодні приділяють набагато більше уваги емоціям, тілу, сфері естетичного та ірраціонального — всьому, що було виключене з поля зору раціоналістичної модерності¹⁴Reckwitz, Die Erfindung der Kreativität, 2019, 313-319.. На зміну зрілій і серйозній фордистській людині організації приходить новий креативно-підприємливий суб’єкт — молода, грайлива, емоційна людина. Це  позбавлена прив’язаностей номада, яка понад усе прагне не досягти якогось щабля корпоративної ієрархії, а реалізувати себе. Вона не тільки легко переключається з проєкту на проєкт, а й саму себе бачить як проєкт чи навіть бренд. Як підприємиця самої себе (enterprising self), вона безперервно себе оптимізує і приводить у відповідність до запитів ринку: навчається нових «скілів» (навичок), читає літературу про тайм-менеджмент і техніки підвищення продуктивності, ходить на психотерапію і цікавиться практиками mindfulness¹⁵Більше про креативно-підприємливого суб’єкта постмодерності — у Reckwitz, Das Hybride … Continue reading.

А як це стосується України?

Теорії про перехід від фордизму до постфордизму ґрунтуются на спостереженнях за західними суспільствами й економіками, проте схожі процеси відбувалися і в Україні та на просторах колишнього СРСР. Радянський Союз сповідував модернізаційний проект — раціоналізацію, прогрес, віру в науку. Так, Ленін, хоч спочатку й засуджував тейлоризм як поневолення людини машиною та спосіб ще більшої експлуатації при капіталізмі, після революції писав, що Радянський Союз повинен перейняти все цінне з його наукових і технологічних розробок¹⁶Ленин, «Очередные задачи Советской власти», 1918., а згодом тейлоризм ліг в основу НОПу — наукової організації праці. Тож радянське виробництво в цьому аспекті було дуже схожим на фордистські заводи Заходу. 

Початок переходу до економіки, схожої на постфордистську, у нас почався не в 70-х, як на Заході, а вже після розпаду СРСР, і збігся з переходом до (неоліберальної) ринкової економіки. Звісно, питання, наскільки утвердилися постфордизм і відповідна йому ідеологія на постсоціалістичному просторі загалом та в Україні зокрема, заслуговує окремого вивчення. Але можна висунути грубу тезу, що в останні десятиліття етос нової роботи значно поширився принаймні в середніх класах великих міст і продовжує експансію, а зміни на ринку праці (наприклад, розповсюдження строкових трудових договорів, фрілансу та зайнятості через цифрові платформи типу Upwork, Uber чи Kabanchik.ua) також відображають західні тренди. Ці тенденції супроводжуються постійними спробами лібералізувати трудове законодавство й урізати права та гарантії працівни_ць, створивши закондавче підґрунтя для атипової зайнятості (прикладом може слугувати проєкт Трудового кодексу, висунутий у 2019-му за ініціативою тодішнього Міністра економіки Тимофія Мілованова). Як і в постіндустріальних економіках Заходу, в Україні відбувається зростання креативного класу (особливо ІТ-сектору) та сфери послуг: гастрономічний бум у великих містах — яскраве свідчення запиту споживач_ок на оригінальність і автентичність (чого варті тільки десятки закладів із (псевдо)історичною тематикою у Львові). Креативний клас поступово завойовує місце і в громадській свідомості: після перекладу magnum opus Річарда Флориди українською у 2018-му дедалі частіше чутно розмови про «креативну революцію», яка вирішить ледве не всі українські проблеми — від браку інвестицій і робочих місць до «пострадянського мислення» і «совкового» менталітету. 

Нова робота: звільнення чи поневолення?

Та чи справедливі ці сподівання? Чи вдалося постфордизму і новій роботі відповісти на виклики, які постали перед фордизмом у 60-х та 70-х, і задовольнити вимоги мистецької критики? Чи наблизили вони всіх нас до ідеалів естетичних утопій — вільного, автентичного, творчого життя? 

Усе вказує на те, що ні. Хоча частина представни_ць креативного класу розвинутих країн і насолоджуються перевагами креативної роботи і відповідного стилю життя та споживання, для більшості людей вони залишаються абсолютно недоступними. Хоча нью-йоркські, берлінські чи київські креативни_ці і можуть працювати за чашкою кави в кафе третьої хвилі, хтось на іншому боці світу досі має виростити, зібрати й обсмажити кавові зерна для їхнього капучино, а ще хтось у них під боком має його подати: більшість людей світу — як в «розвинутих» економіках, так і в країнах глобального Півдня¹⁷Термін, який вживається як альтернатива термінам «третій світ» та «країни, що … Continue reading — досі працюють на старій роботі, без якої нова робота існувати б не могла. Умови їхнього життя не лише не покращилися, а й погіршилися через невід’ємну характеристику постфордизму — прекаризацію, тобто поширення нестабільного способу життя внаслідок роботи без довгострокових гарантій і надійного заробітку. 

Та навіть для самих «креатор_ок» вигоди від постфордизму доволі сумнівні. Вони також стали жертвами посиленої прекарності, а через створення нових шарів відповідальності й інтенсифікацію роботи, активне включення в роботу емоційних ресурів співробітни_ць і стирання меж між роботою та особистим життям креативни_ці з набагато більшою ймовірністю опиняться в психоневрологічному диспансері з депресією й вигоранням, ніж у естетичній утопії. Але про все по порядку.

Живи прекарно, помри молодою

Посилення прекарності та втрата соціальної захищеності — це зворотний бік гнучкості, яку оспівують апологет_ки нової роботи. Якщо гнучкість як можливість справді дає робітни_цям більше свободи й дозволяє, наприклад, поєднувати сім’ю з кар’єрою, вимушена гнучкість означає ненормований робочий час, нестабільність і брак будь-яких гарантій — тобто зменшує свободу і відбирає можливість будь-якого особистого життя. 

Оскільки стовпами постфордистської економіки є поширення субпідряду й атипової зайнятості — тимчасової роботи, роботи на пів- чи менше ставки, ненормованого робочого дня — поступово нормальний 40-годинний робочий тиждень, оплачувані лікарняні і відпустка стають винятком, а не правилом¹⁸Boltanski & Chiapello, The New Spirit of Capitalism, 2018, 224-229.. Це стосується і синіх, і білих комірців — як прибиральни_ць, воді_йок Уберу чи кур’єр_ок Glovo, так і ми_сткинь, графічних дизайнер_ок чи айтішни_ць — хоча й впливає на них по-різному. У сфері послуг західних країн, наприклад, поширюються так звані 0-годинні контракти чи трудові договори з нефіксованим робочим часом, які не фіксують жодної мінімальної кількості робочих годин на місяць. Таким чином, в залежності від попиту на ринку, роботодав_иця може дати 100, а може дати й 8 робочих годин на місяць, у другому випадку ніяк не компенсуючи втрачений заробіток. Дослідження впливу таких контрактів на британську молодь показує, що вони негативно впливають на фізичне і психічне здоров’я, у півтора раза підвищуючи ризик психологічних проблем.  

Креативни_цям же часто доводиться випробувати на собі всі переваги й недоліки (вимушеного) фрілансу¹⁹Часто робота позиціонується як фріланс, хоча вона фактично фрілансом не є. Так, … Continue reading і проєктної зайнятості, які теж не відзначаються стабільністю: періоди затишшя з браком роботи (і, відповідно, грошей) чергуються з періодами «завалу», які, хоч і приносять дохід, повністю виснажують. Навіть для штатних співробітни_ць нормальною стає праця на вихідних чи вночі, яка може не оплачуватися за підвищеним тарифом. Щоб хоч якось перекрити американські гірки нестабільної зайнятості та звести кінці з кінцями, і сині, і білі комірці часто шукають додаткові джерела доходу. Усе це призводить до збільшення стресу і часової бідності, коли друзі, сім’я, хобі чи відпочинок відсуваються на задній план. 

Більше креативності? Більше експлуатації!

Друга проблема нової роботи — це посилення експлуатації співробітни_ць через інтенсифікацію роботи та створення нових шарів обов’язків. Оскільки постфордистська економіка прагне швидко адаптуватися до потреб ринку і, відповідно, винаходити і виробляти набагато більше продуктів набагато швидше, робітни_цям доводиться встигати за пришвидшеними темпами виробництва. Інтенсифікація роботи досягається і завдяки тому, що все більше роботодав_иць шукають способів не оплачувати своїм працівни_цям ні обідні перерви, ні лікарняні чи відпускні, а підвищувати кваліфікацію пропонують у вільний від роботи час²⁰Boltanski & Chiapello, The New Spirit of Capitalism, 2018, 245-251..

Ускладнюють роботу й додаткові обов’язки. Тепер, скажімо, графічн_ій дизайнер_ці, крім того, щоб виконувати свою безпосередню роботу й розробляти дизайн, треба ще й самій координувати свою роботу, безперервно комунікувати з колегами, керівництвом та клієнт_ками, аналізувати й оптимізувати робочі процеси і постійно самовдосконалюватися. За всі ці додаткові функції, які часто вимагають набагато більших кваліфікацій, ніж передбачає її посада, вона не отримує жодної додаткової доплати. Якщо раніше управлінням займалося керівництво, то сьогодні співробітни_ці менеджать самі себе, намагаючись впоратися з дедлайнами — чумою нової роботи. Через прискорення виробництва дедлайнів завжди забагато і вони завжди закороткі; дуже часто якісно виконати роботу до дедлайну просто неможливо. Однак відповідальність за невдачі перекладається на самих співробітн_иць. Як автономні менеджер_ки, вони мають краще опанувати навички тайм-менеджменту чи стратегії боротьби зі стресом, тому максимум, що зробить для них компанія — це не знизить обсяг роботи, а змусить пройти якийсь сумнівний курс. 

Останній шар обов’язків, який покладається на співробітни_ць новою роботою, — це безперервний перформанс. На відміну від фордизму, який ставився до робітників як до машин, постфордистське виробництво приймає і навіть оспівує емоційність працівни_ць. Наприклад, сучасні менеджер_ки все частіше говорять про «емоційний інтелект», який стає необхідною умовою вдалої комунікації в команді і підтримання хорошої робочої атмосфери. Співробітни_ці сучасних компаній мають бути не тільки компетентними, а й харизматичними, дотепними, навіть сексуальними; вони мають ідентифікувати себе з брендом і щиро вірити в його цілі²¹Menke & Rebentisch, Kreation und Depression, 2012, 38-44, 118-128. Схожі вимоги ставляться не тільки до креативни_ць, але й до все більшої кількості людей на, здавалося б, зовсім не креативних посадах — згадаймо хоча б вимоги до офіціант_ок на початку цього тексту. Та хоча й може здаватися, що постфордизм звільняє працівни_ць від необхідності вдавати з себе беземоційних машин і дозволяє їм бути автентичними, насправді він втягує працівни_ць у постійний перформанс «правильних», позитивних емоцій (ентузіазм, радість, мотивованість) і накладає табу на будь-яку демонстрацію «неправильних» негативних (невдоволення, роздратування, апатія). Таким чином, емоційне життя постфордистських працівни_ць перетворене на ще один ресурс, який можна експлуатувати.

Робота як гра, гра як робота

Постфордистський перформанс не обмежується робочим часом: поступово фізичні і психічні кордони між роботою і дозвіллям стираються. З одного боку, про роботу, особливо про креативну, все більше говорять як про виклик, спосіб самореалізації чи навіть «радісну анархію» та гру²²Mould, Against Creativity, 2018, 30; Reckwitz, Das Hybride Subjekt, 2006, 508.. З іншого боку, не тільки робота стає дозвіллям, а й дозвілля — роботою. Все більше людей працюють не з офісу, а з дому, кафе чи коворкінгу (це особливо помітно під час пандемії, яка зробила роботу з дому нормою для багатьох категорій працівни_ць). Це вигідно для роботодав_иць: навіщо платити за офіс, наймати прибиральни_цю, купувати печиво і чай, якщо працівни_ця може працювати з дому? Межі між роботою та дозвіллям стираються і через вимоги постійно бути на зв’язку й цілодобово відповідати на листи. Поступово дім перестає бути домом — особистим простором, який (в ідеалі) гарантує спокій та захищеність, а дозвілля перестає бути дозвіллям. 

Та навіть по-справжньому вільний час на більш глибокому рівні все одно залишається втягнутим у роботу і підпорядкованим принципу продуктивності. Оскільки постфордистські працівни_ці — менеджер_ки самих себе, вільний час — прекрасна нагода, щоб попрацювати над своїм брендом, зайнятися нетворкінгом чи апґрейднути себе новими навичками. Прекрасний приклад — ведення соцмереж. Здавалося, що може бути більш добровільним? Однак для все більшої кількості людей створення постів для власної сторінки в інстаграмі чи фейсбуці стає необхідною частиною професійного життя — чи для реклами свого малого бізнесу, чи для просування самих себе як професіонал_ок з певними цінностями та стилем життя в очах потенційних роботодав_иць. Останні й справді часто вимагають разом з резюме надсилати посилання на свої профілі в соцмережах. 

Стрес, тривога, вигорання: як нова робота зводить нас з розуму

Перекладання дисциплінарної функції на самих робітни_ць: якщо раніше можна було ненавидіти боса, то тепер доводиться ненавидіти себе. Самоконтроль часто перетворюється в боротьбу з собою, з якою не завжди вдається вийти переможцем

Прекарність, нестабільний робочий час, безліч нових обов’язків і розмивання кордонів між роботою та особистим життям — всі ці риси нової роботи підривають фізичне і психічне здоров’я працівни_ць, посилюючи ризик захворіти на депресію, тривожність чи вигоріти²³Більше про негативний вплив постфордистської/неоліберальної економіки на … Continue reading. Життєві сценарії сьогодні значно відрізняються від сценаріїв фордистської епохи: якщо раніше після здобуття певної професійної кваліфікації можна було розраховувати знайти постійну роботу й періодично підніматися по службовій ієрархії, то в наш час від працівни_ць вимагається періодично перекваліфіковуватися, безперервно рухаючись між компаніями, кар’єрами, містами чи країнами, а знайти стабільну роботу стає набагато важче²⁴Fisher, Capitalist Realism, 2009, 38.. Постійні зміни приголомшують і відбирають можливість хоч якось планувати майбутнє; крім цього, вони ставлять під загрозу багато сфер життя. Для дружби, кохання, родини, залученості в справи своєї громади потрібні не постійні зміни, а вірність, послідовність та довготривалі зобов’язання. Не менш проблематичне з психологічної точки зору і перекладання дисциплінарної функції на самих робітни_ць: якщо раніше можна було ненавидіти боса, то тепер доводиться ненавидіти себе. Самоконтроль часто перетворюється в боротьбу з собою, з якою не завжди вдається вийти переможцем. 

Зрештою, підвищує тиск і те, що догма креативної економіки — всі ми креативні — це водночас і креативний імператив: всі ми мусимо бути креативними. Підприємливі суб’єкти постфордизму не тільки можуть реалізовувати свій потенціал, вони мають це робити²⁵Reckwitz, Die Erfindung der Kreativität, 2019, 343-351.. Однак через те, що сама суть креативності — йти наперекір очікуванням, аби реалізувати свій потенціал, уже мало відповідати якимись конкретним вимогам, скажімо, побудувати будинок, посадити дерево, виростити сина. Очікування новизни веде до того, що потрібно постійно відхилятися від норми, вирізнятися серед інших, підкреслювати свою оригінальність і автентичність. Усі, хто не справляється з цим завданням, втрачають соціальний престиж і вважаються нудними, сірими, позбавленими індивідуальності лузер_ками, які не можуть йти в ногу з часом. І це при тому, що креативна робота і стиль життя доступні лише меншості, а функціонування суспільства, як і раніше, спирається на таку нетворчу роботу касир_ок, прибиральни_ць, мед_сестер чи шахтар_ок.

***

Умови життя, створені новою роботою, більше нагадують не естетичну утопію, а естетичний кошмар. Замість свободи постфордизм приніс більшості з нас прекарність, замість автентичності — необхідність постійного емоційного перформансу, замість автономності — самоконтроль і тиск дедлайнів, а замість можливості творити — депресію й брак часу для власних творчих задумів. Режим, що обіцяв звільнення від фабричної дисципліни фордизму, приніс тільки нові форми поневолення, більш витончені, а тому менш помітні. Це — не привід ностальгувати за фордизмом. Натомість відповіддю на нові форми гноблення й експлуатації мають стати нові форми критики та боротьби.

Ілюстрації до матеріалу (крім титульного зображення) — Андрій Мовчан.

Текст опублікований у рамках журналістського проєкту Liquid Labour. Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Джерела:

Boltanski, L., & Chiapello, E. (2018). The New Spirit of Capitalism. London: Verso.

De Grazia, V. (2005). Irresistible Empire: America’s Advance Through 20th-Century Europe, Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press.

Fisher, M. (2009). Capitalist Realism. Winchester: O Books.

Harvey, D. (1990). The Condition of Postmodernity. Cambridge, Mass.: Blackwell.

Menke, C., & Rebentisch, J. (2012). Kreation und Depression. Berlin: Kulturverlag Kadmos.

Mould, O. (2018). Against Creativity. London: Verso.

Reckwitz, A. (2006). Das hybride Subjekt. Weilerswist: Velbrück Wissenschaft.

Reckwitz, A. (2019). Die Erfindung der Kreativität. Berlin: suhrkamp.

Ленин, «Очередные задачи Советской власти», 1918. https://www.marxists.org/russkij/lenin/works/36-2.htm

Читайте також:

Тривожний робітник

Юніонізація 4.0. Чи можуть профспілки захистити атипових працівників?